Лірика + реалізм = "Ворошиловград"

         Коли мова йде про твори сучасних українських авторів, одразу можна зрозуміти, що їхні тексти сильно відрізнятимуться від класики літератури. На початку століття було ще важко характеризувати роботу вітчизняних відносно молодих літераторів, які тільки починали будувати нову ланку соціально важливих прозових та поетичних творів в історії розвитку українського письменства. З роками спроби розбудувати заїжджені принципи літературознавства, пов’язані із забороною в Радянському Союзі публікації певних творів, набули все більшого розголосу. Тепер не лише письменники, але й активна молодь закликає читати сучасні твори українських митців, підкреслюючи їх відкритість народу і наближеність до простих і всім зрозумілих речей.

Така простота, легкість і невимушеність тексту спостерігається в романі відомого харківського поета, прозаїка, есеїста і перекладача Сергія Жадана – «Ворошиловград». З упевненістю можу сказати, що це, поки що, найкращий зразок прози у творчості цього письменника. Цей роман неможливо з чимось порівняти. Він, ніби щось свіже і нове, пробивається і крізь «Гімн демократичної молоді», і крізь «Депеш Мод», захоплюючи собою і спонукаючи дочитати твір до кінця.

          Особливістю «Ворошиловграду» є поєднання незвичних у виконанні Жадана елементів ліризму та містики. Лірика тут простежується на більшості сторінок: це і спогади головного героя Германа Корольова про рідне місто, в якому він народився і виріс, поки не перебрався до Харкова, і стосунки цього персонажа з жінками, деякі моменти яких вдало виглядають на фоні чіткої та конкретної описовості подій, що неабияк притаманне перу Сергія Жадана. Усе це ще й додатково прикрашається відчутним реалізмом. Читаючи, можна на хвилину, а може і більше, проникнути в ситуацію героя і відчути той же вітер, що весело гуляє в полі, брудний асфальт під ногами на дорозі біля шосе і навіть намокнути під сильною зливою, йдучи вузькою стежкою по проліску, перебираючи перед собою гілками дерев та високих кущів.

Як завжди, в романі присутня велика кількість епізодичних персонажів з не менш цікавою біографією, ніж у головних героїв – колоритних особистостей, які оточують Германа протягом усієї історії. Слідуючи за словами самого автора, що цей роман написаний про пам’ять в усіх її проявах, погоджусь і додам, що таке широке полотно спогадів, яке розкинулось в голові провідного персонажа, просто дивує майстерністю свого зображення. Автор показав нашу людську пам'ять «без табу», такою, яка вона зазвичай і буває: ми частіше за все пам’ятаємо приємні моменти свого життя, намагаємось забути найгірші і прагнемо зберегти згадку про найважливіше. «Ворошиловград» розкриває усю природу і сутність людини у момент згадування будь-чого, показує трансформації почуттів, що виникають згодом і вчить людей не забувати своє минуле, яким би воно не було. Врешті, саме наше минуле стає тією допоміжною сходинкою на шляху у майбутнє.    

   До речі, у романі можна помітити зменшення нецензурної лексики. Можливо, саме це і дає привід вважати «Ворошиловград» яскравим зразком ліричного реалізму в сучасній українській літературі. Хотілося б вірити, що це не остання книга Сергія Жадана подібного плану. По-моєму, своєю останньою роботою, він відкрився читачам, критикам і діячам подібної сфери культури, як уже досвідчений літератор і майстер слова. Він нарешті став своєрідним класиком сучасної літературної течії в Україні. Сподіваюсь, що на цьому його творчий хист не закінчиться, тим паче, нещодавно у соціальних мережах з’явилась новина, що Жадан з осені почне писати зовсім новий роман. Що ж, чекатимемо поповнення на полицях книжкових магазинів ще одного бестселера у виконанні письменника.